Білоччин ярмарок

Одного разу Білочка купила телефон. Новенький. Блискучий. Такий гарний, що перші два дні Білочка майже нічого з ним не робила. Тільки діставала з кишеньки, дивилася і протирала хвостом.

На третій день вона навчилася фотографувати.

На четвертий - дивитися погоду.

А на п’ятий знайшла новини. І тут почалося.

- Ого! - казала Білочка. - У сусідньому лісі виростили гарбуз завбільшки з барліг!

Гортала далі.

- Ого! Бобри збудували новий міст!

Ще далі.

- Ого! У Дятла ювілей!

Білочка навіть не знала, що таке ювілей, але про всяк випадок теж сказала:

- Ого!

Їй дуже сподобалися новини. Раніше, щоб дізнатися, що відбувається в лісі, треба було зустріти Сороку. А тепер й Сорока була не потрібна. Це Білочці подобалося навіть більше, ніж новини.

І ось одного ранку Білочка сиділа на гілці, гризла горішок і гортала стрічку новин. Аж раптом побачила оголошення. Велике. Яскраве.

«ЗАВТРА ВЕЛИКИЙ ЛІСОВИЙ ЯРМАРОК!»

Білочка аж перестала гризти горішок.

«МЕД! ЯГОДИ! ГОРІХИ! ГРИБИ! СМАКОЛИКИ! ПРИХОДЬТЕ ВСІ!»

- Усі? - перепитала Білочка.

Але телефон нічого не відповів.

- Ну, якщо всі, тоді треба всім сказати!

І Білочка пострибала з гілки на гілку, розповідаючи кожному зустрічному про величезний ярмарок і купу смаколоків.

До вечора про ярмарок знав увесь ліс. Всі готувалися і не могли дочекатись ранку, щоб найпершим прибігти на лісову галявину.

Заєць помив найбільший кошик. Потім подумав, що цей кошик замалий для лісових смаколиків, і помив ще один.

Їжачок теж узяв два кошики та про всяк випадок прихопив маленьку торбинку.

Білочка взагалі не могла заснути. Вона лежала в дуплі й думала про горіхи. Спочатку про волоські. Потім про мигдальні. Звідки вона взяла, що на ярмарку будуть саме мигдальні горіхи вона не знала, але дуже хотілося скуштувати.

Наступного ранку всі в лісі прокинулися вдосвіта. Щойно сонце визирнуло з-за дерев, до великої галявини вже прямувала ціла святкова хода.

Попереду бігла Білочка. За нею - Заєць із двома кошиками та Їжачок з додатковою торбинкою.

Та велика галявина була порожньою, як обидва кошика Їжака.

- Може ми прийшли зарано? - Спитав Заєць.

І всі погодились та стали чекати.

Чекали десять хвилин. Потім ще десять. І ще… Але навіть через дві години на велику галявину окрім Сороки, яка проспала світанок, так ніхто не прийшов. Ярмарок не починався.

- Може, галявина не та? - припустив Їжачок.

- Не може бути! - сказала Білочка. - Я своїми очима бачила! Там написано: завтра!

- А сьогодні точно завтра? - запитав Заєць.

Усі замислилися. Це було складне запитання. Ніхто ніколи не замислювався, чи може завтра бути якимось “не тим”.

- Учора було сьогодні, - сказав Їжачок.

- Ні, - заперечив Заєць. - Учора було вчора.

- А сьогодні тоді що?

- Сьогодні.

- А коли тоді завтра?

Ведмідь з подиву аж перестав їсти мед, який прихопив із собою про всяк випадок. Він теж не розумів чи сьогодня вже завтра, чи треба ще трішки почекати. Потім почухав маківку та спитав:

- То якщо ярмарок завтра, навіщо ми прийшли сьогодні?

Білочка дістала телефон:

- Ось! Дивіться самі, якщо не вірите!

Усі зібралися навколо. На екрані було те саме: «ЗАВТРА ВЕЛИКИЙ ЛІСОВИЙ ЯРМАРОК!»

- Ну? - сказала Білочка. - Я ж не вигадала!

- Не вигадала, - погодилася Сорока.

Аж раптом побачила… дату.

- Ярмарок вже закінчився…

- Коли? - Звірі юрбою підбігли до Сороки.

- П’ять років тому…

Стало тихо. Ведмідь навіть перестав жувати.

Заєць насупився.

- Так нечесно.

- Чому?

- Бо написано «завтра». А воно вже давно вчора.

Тут усі засміялися. Білочка теж. Хоча спочатку їй було дуже соромно, що вона геть забула подивитись на дату оголошення.

Втім, звірі вирішили довго не засмучуватись. Хтось збігав по горіхи, хтось приніс яблука, та інші домашні запаси - і незабаром на галявині влаштували свій власний “сьогоднішній” ярмарок. Може, й не такий великий, як в оголошенні, зате справжній і дуже смачний.

А Білочка відтоді, побачивши в телефоні щось цікаве, спочатку дивилася на дату. Бо тепер вона добре знала: якщо її не перевірити, оте «завтра» запросто може виявитися давним-давно минулим «учора».