Бобер і страшенно страшний звір

Одного ранку Бобер прокинувся дуже рано. Так рано, що навіть сам здивувався. Він позіхнув, потягнувся, вийшов з хатинки й хотів перевірити, чи все гаразд біля греблі. Аж раптом побачив сліди. Просто біля дверей. Величезні. Один. Другий. Третій.

Бобер завмер.

Він обережно поставив лапу поруч з одним зі слідів. Його лапа помістилася б у ньому майже двічі.

- Ого, - сказав Бобер і присів.

Подивився ближче. Понюхав. Потім ще раз подивився. Слід був великий - це зрозуміло. Усе інше Бобру було невідомо. І це йому страшенно не подобалося.

- Отже, - сказав він сам собі, - тут ходив великий звір.

Це звучало цілком розумно, адже слід був справді величезний.

Бобер подивився на другий слід.

- Дуже великий звір, - додав він і трохи занепокоївся.

- А якщо в нього такі лапи, то які ж тоді зуби? Напевно, теж великі. Ось такі! - Бобер розвів лапи в сторони. Потім вирішив, що замало, і розвів ще ширше.

Тепер зуби невідомого звіра виходили завбільшки майже з моркву. Хоча звідки Бобер це взяв, він і сам не знав.

Він ще раз глянув на сліди.

- А кігті? Якщо є великі лапи й великі зуби, то кігті теж, звичайно, не можуть бути маленькими. Це було б навіть якось несерйозно.

Бобер уявив кігті. І те, що він уявив, йому зовсім не сподобалося.

- А що він їсть?

Тут Бобер замовк. Бо це було найважливіше питання.

- Траву? Моркву? Гриби?.. Бобрів?..

Від останньої думки стало моторошно, і Бобер одразу побіг у хатинку.

- Краще не ризикувати.

Він зачинив двері. Опустив засув. Потім підпер двері табуреткою. Трохи подумав і для більшої надійності приніс ще й стілець.

Вирішивши, що тепер він у цілковитій безпеці, Бобер підійшов до віконця й визирнув назовні. Нікого. Тільки річка, очерет, кущі і… величезні сліди.

«А раптом звір зараз за кущем?» - подумав Бобер.

І щойно він про це подумав, як кущ одразу став підозрілим.

Раніше це був звичайний собі кущ. Але тепер це був кущ “за-яким-обов’язково-хтось-має-сидіти”.

Бобер дивився й дивився, але кущ не ворушився.

- Точно прикидається, - прошепотів він.

Раптом щось та-а-ак хруснуло, що Бобер аж підскочив з переляку. Він схопив віник і кинувся до дверей. Чому саме віник, Бобер і сам не розумів. Напевно, просто нічого страшнішого в хатинці не знайшлося.

- Я попереджаю! - крикнув Бобер у бік дверей. - Я озброєний! І дуже небезпечний! І в мене віник!

Сказавши це, Бобер чомусь відчув, що останню фразу можна було й не казати.

Але за дверима щось шаруділо й наближалося все ближче.

Шурх. Хлюп. Шльоп. Шльоп.

Бобер притиснувся носом до віконця. Здалеку було погано видно, але на березі явно хтось був. І йшов він не куди-небудь, а прямісінько до Бобрової хатинки.

Бобер затамував подих.

З-за очерету показалося щось зелене й величезне.

Шльоп.

Потім ще одне - шльоп.

А між цими двома «шльоп» стирчали два заячі вуха. А трохи нижче був і сам цілісінький та цілком доброзичливий Заєць.

Він ішов у величезних зелених ластах і мав такий вигляд, ніби вже сто разів пошкодував, що взагалі їх узув. Ласти чіплялися за траву, роз’їжджалися в різні боки й на кожному кроці гучно ляскали об землю.

Шльоп. Шльоп. Шльоп.

Дошльопавши до хатинки, Заєць важко зітхнув і сів на лавочку біля дверей.

- Фух! У них ходити страшенно незручно.

Він стягнув одну ласту, потім другу й поставив лапи на землю. А просто перед лавочкою залишився величезний слід.

Точно такий самий, який нещодавно так налякав Бобра.

Бобер опустив віник і подивився на слід.

Великі лапи знайшлися. А от величезних зубів, страшних кігтів і особливої любові до смачних бобрів ніде не було.

Бобер відсунув табуретку, стілець і нарешті відчинив двері.

- О! Ти вдома, - зрадів Заєць. - А я до тебе.

Тут він помітив віник.

- Ти що, прибирав?

Бобер швиденько поставив віник у куток.

- Ага.

- Зранку?

- Люблю порядок.

Заєць знизав плечима.

Бобер вийшов надвір, узяв одну ласту й приклав до загадкового сліду.

Підійшла ідеально.

І тут Боброві раптом стало смішно. Ще годину тому біля його хатинки ходив «страшенно страшний звір» із зубами завбільшки з моркву, величезними кігтями й невідомо яким апетитом. А тепер цей страшенно страшний звір сидів на його лавочці й чухав потилицю.

- Чого ти смієшся? - запитав Заєць.

Бобер хотів розповісти про зуби, кігті, засідку за кущем і віник. Але подивився на Зайця й вирішив, що про віник точно краще промовчати.

- Та так. Сліди твої побачив.

Заєць глянув на величезні відбитки біля хатинки.

- Гарні, правда?

- Дуже.

Бобер ще раз глянув на сліди, потім на ласти й усміхнувся.

- А давай-но краще чаю вип’ємо.

Заєць охоче погодився. Після таких ласт йому теж не завадило трохи відпочити.

І вони пішли до хатинки пити чай.

Віник Бобер теж узяв із собою.

Звісно, не тому, що боявся.

Просто любив порядок.